Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пісні про любов і вічність (збірник) 📚 - Українською

Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

482
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пісні про любов і вічність (збірник)" автора Любомир Андрійович Дереш. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 82
Перейти на сторінку:
неба шкварчала й кипіла всіляка смакота, полонили мій нюх незвичними ароматами. Вечоріло, і електричні лампочки сяяли дедалі яскравіше у швидко спадаючих сутінках.

Мені було легко, я не почував за собою тепер жодного обов’язку. Я більше не стримів у Пурі, я вже прийшов до свого призначення, і від цього мені було добре, наче з мене спав якийсь тягар. Я задоволено висолопив язика і усміхався всім, хто траплявся мені по дорозі, а вони, здається, усміхалися мені – якщо, звісно, зволили подивитися під ноги.

Так ото, не зважаючи на те, що мене ніхто особливо не помічав, я, задоволений, тинявся вуличками Бенареса, мимоволі вибираючись із нетрів старого міста, з його лякаючими храмами і темними закапелками, в туристичні райони, де було більше світла, більше музики. Там були запахи, які я знав – запахи інших країн. Багатих, заможних домів, з яких приїхали ці гладкі, бліді, ще не обпалені сонцем туристи, здебільшого молодь. Я насолоджувався гамором мов, запахом сигарет, пива й гашишу – так пахла набережна в Дахабі, так пахло й тут, і я на мить відчув себе вдома, відчув, наче й справді в моєму житті нічого не помінялося і я все той же Джеррі, бігаю рідною набережною, де «Лайтхаус», випрошуючи в туристів скоринку чи масненьку кісточку. Запах ситної вечері додавав мені відчуття свята, і мені здавалося, от-от – і настане диво, і я зроблюсь одним із них, тих веселих, безтурботних людей в одязі, що пахнув далекими країнами, пахнув мандрами і хімічною чистотою, теж сидітиму отак у барі, куритиму сигарету, питиму пиво та їстиму щось смачне, від чого йде густа ароматна пара.

Зненацька, серед голосів, котрі долинали до мене з відчинених вікон ресторанів, я почув знайоме гундосіння. Моє серце стислося. Так говорив Чарлі, я міг заприсягтися, це був його голос!

Я вдруге почув звук голосу, і ще більше несподівана надія заблимала у мене в серці. Я намагався задавити її, позаяк мало що болить із такою силою, як надія, котра обернулася розчаруванням, але чуття мене вже тягнули до бару з червоними ліхтарями, де в клубах диму весело і шумно проводила час приїжджа молодь.

– Чарлі? – спитав я більше сам у себе, дивлячись на чоловіка, силует котрого раптом вигулькнув у вікні. Така ж сама борода, таке саме волосся, той сам капелюх. Це не міг бути не він!

– Чарлі! – вигукнув я і прожогом, забувши про свої зболілі крижі, кинувся до кав’ярні, ледь не збивши у своєму леті офіціанта, я метнувся стрілою під стіл і впав до ніг свого господаря.

– Чарлі! Чарлі! – гавкав я і вився в’юном біля його ніг, ластячись до знайомих рук.

Це був він. Чарлі нахилився під столом.

– Боже мій. Не може бути! – промурмотів він і став мнути мені вуха, як він завжди це робив, коли мав добрий настрій. – Це мій пес, – пояснив він людям за столом. – Ми з ним разом приїхали до Індії, але у Вріндавані він загубився.

– Уау! Ну ти даєш, старий! – почулися захоплені вигуки серед молодих людей, що сиділи за столом із Чарлі.

Я продовжував звиватися біля Чарлі й ластитися, вихляючи всім тілом – я відчував на собі десятки поглядів людей, що сиділи в ресторанчику, і мене гріла думка про те, що всі вони зараз бачать, який я щасливий, заздрять успіху, якого не було в них самих.

Чарлі, відчуваючи, мабуть, що увага товаришів перемістилася на нього, став перелічувати:

– Матгура, Аґра, Канпур, Аллахабад, Бенарес… Вісімсот кілометрів. І він знайшов мене! – сказав Чарлі своєю невиразною говіркою. – Так, це мій пес! – і він знову погладив мене по голові.

Офіціант, що побачив мене під столом, підійшов і м’яко сказав до всієї компанії й наче ні до кого водночас:

– Вибачте, у нас тут із тваринами перебувати заборонено!

– Але це мій пес! – сказав Чарлі, і вся компанія загула: «Ти що, відстань! Це його пес! Залиш нас у спокої!»

Я, слухаючи це, відчував себе дедалі щасливішим – моя радість зростала з кожною хвилиною. Яким блаженством було знову опинитися біля ніг господаря! Знову відчути, що ти повністю залежиш від чиєїсь волі та що про тебе подбають, нагодують і вбережуть від усіх негараздів!

– Тримай ось, – сказав Чарлі й кинув мені під стіл спершу паляницю з сиром, а потім кілька шматків сиру в соусі зі своєї тарілки.

Смак тої їжі був смаком божества. Нічого досконалішого я ще не куштував. Я відчував, наче саме життя раптом усміхнулося мені й пригорнуло мене до себе. Мені стало так добре, що від щастя я не переставав бити хвостом по землі, морду ж не відривав від Чарлиних ніг, дивлячись угору, аби той бачив, який я відданий товариш.

Попоївши (для мене, що весь день сьогодні провів на межі нервового виснаження, це було, звісно, лише легким покріпленням), я відчув, як життя знову зробило якийсь важливий поворот свого механізму, і тепер, трохи заспокоївшись, ліг під ногами всієї чесної компанії, що сиділа за столом, і став одним вухом наслухати їхні балачки, а іншим – потихеньку подрімувати.

Компанія, що зібралася довкола Чарлі, про мене швидко забула. У них вистачало своїх тем для обговорення. Вони розмовляли англійською, і я був радий чути знайому мені говірку. З акценту я зрозумів, що то були іноземці. Їх було четверо – одного звали Луї, іншого Бобо (з наголосом на останнім складі), ще одного звали Зав’є і четверту, дівчину, всі кликали Маріцою. Компанія жваво ділилася враженнями від сьогоднішнього, судячи з усього, першого дня у Варанасі.

– Я вам кажу, випадковостей не буває, – лунав басистий, приємний голос Луї. – Те як ми зустрілися – це просто щось нереальне. Ми з Бобо просто вибираємо навмання ґестхауз[56] і заходимо в перший-ліпший. Його тримають якісь непальці. Як він називався, Бобо?

– «Ом рестхауз»…

– …нас селять, і тут же, на поверсі, зразу біля нашого номера, ми зустрічаємо Маріцу… – продовжує Поль.

– А я якраз думала, як було б круто, якби тут знайшовся хоч один француз. Ми із Зав’є вже третій тиждень тусимо тут, такий ульот, просто вау! Але такий гон – жодного француза! І Зав’є пішов по пиво, і я думаю, дай сходжу в «Шанті», подивлюся на піпл, може, хто прикольний приїхав…

– Ну та, – погоджується Зав’є.

– І тут… Та-дам! – озивається голос Луї. – З’являємося ми з Бобо! Два класні хулігани! Просто з Парижа! І ми бачимо – Варанасі – це просто шок! Це те, про що ми

1 ... 64 65 66 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пісні про любов і вічність (збірник)"